1 З жінки родиться чоловік, і короткий вік свій у журбі проводить; 2 Квіткою він виходить та й поникає; тінню пробігає й не зупиняєсь. 3 І на такого ти отвираєш очі твої, і зовеш мене на суд із тобою? 4 Хто з нечистого може чистим родитись? Ані один. 5 Коли ж йому дні визначені, й число місяців його в тебе, коли ти назначив йому гряницю, що її не переступить, 6 То відступи від його, так, позирни куди геть, нехай він одпочине, покіль, як той поденщик, не скінчить дня свого. 7 Дереву є хоч надія, що воно, й зрубане, знов одродиться, й пагонці з його одростати не перестануть; 8 Та хоч його корінь в землі й перетрюхне й пень його завмре в поросі, 9 Але, як тільки почує воду, воно пустить паростки й поросте галуззєм, наче б новопосаджене; — 10 А чоловік, як умре, розпадає ся; відойшов, і де він подівся? 11 Води зникають із озера, й ріка посякає й висихає: 12 Так і людина ляже й не встане; покіль конець небесам, не пробудиться й не підоймесь із сну свого. 13 О, коли б ти да сховав мене в преисподній і там держав мене, аж покіль гнів твій перейде, й положив реченець, і спогадав знов про мене! 14 Засне людина, та чи знов оживе ж коли небудь? Через усі дні визначеного мені часу дожидав би я, покіль прийшла б мені зміна. 15 Ти кликнув би, а я дав би відповідь тобі, й ти подав би ласку твору рук твоїх; 16 Бо тоді ти лічив би кроки мої, та не підстерігав би гріха мого; 17 Ти б запечатав тоді переступ мій, й провину мою закрив би. 18 Та як гора, падаючи, розсипається, й скала сходить з місця свого; 19 Як вода стирає каміннє, а розлив її змиває пил земний, так і надію людську ти в ніщо обертаєш. 20 Ти тісниш його до кінця; змінюєш вид його й відсилаєш. 21 Честь його дітям, чи ні, він того не знає, понижені вони — йому те байдуже; 22 Та (покіль жив,) тіло його на йому болесті чує, а душа його в йому в страданнях сумує.