1 Хто се йде з Едому, в червоній одежі з Босору, такий величний в своїй одежі, що виступає в повноті сили своєї? — Се я, — той що в устах його справедливість, я, сильний до рятовання. 2 Чом же одіж твоя червона, а ризи твої — мов у того, що топтав виноград у тискарні? 3 Я топтав виноград сам один, не було зміж народів нікого зо мною; і я потоптав їх у гніву мойму, давив їх у досаді моїй; кров їх бризгала на мої ризи, от я й замаргав усю одіж мою; 4 День бо помсти мав я на умі, і настав рік визволу людей моїх. 5 Я дивився, й не було помічника; дивувався, що не було кому піддержати мене; та мені помогла рука моя, й досада моя — вона піддержала мене; 6 І потоптав я ворогів в гніву мойму, розбив їх у досаді моїй, і полив землю їх кровю. 7 О, вдячно буду згадувати змилуваннє Господнє, і буду славити Господа за все те, що Господь дарував нам; за всі блага для дому Ізраїля, які явив йому в милосердю свому і великій ласкавості своїй. 8 Він бо сказав: Вони ж народ мій, діти, що не зломлять вірності, — і він спасав їх. 9 В кожній недолі їх він не покидав їх, і ангел лиця його рятував їх; з любови своєї й з милосердя свого визволяв їх; підняв їх і носив по всі дні давні. 10 Та вони неслухняні бували й печалі завдавали духові його; за те ж він одвертався і ставав їм неприятельом; і сам воював проти них. 11 Тоді згадав народ часи давні, Мойсейові: де він — той, що вивів їх із моря з пастирем овець його? де той, що святого духа свого вложив йому в серце? 12 Той, що вів Мойсея за праву руку величним рамям своїм; розділив перед ним води, щоб вічне вчинити імя собі; 13 Той, що вів їх через безодні, мов коня степом широким, та й не спотикались. 14 Мов стадо, що легко сходить у долину, так дух Господень вів їх до впокою. Оттак водив ти твій нарід, щоб собі імя славне вчинити. 15 Споглянь же з небес, подивись із пробутку твого святого й славного: Де любовний жар і кріпость твоя? — ласкавість твоя й милосердє твоє до мене — вони здержані! 16 Ні, тілько ти — отець наш; бо Авраам нас не відав, та й не знав про нас Ізраїль; ти, ти, Господь, — отець наш; від віків на імя тобі: Відкупитель наш. 17 Про що, Господи, допустив ти се на нас, щоб з путя твого ми збились, щоб закаменіло серце наше й перестало тебе боятись? Обернися ж задля слуг твоїх, задля поколінь насліддя твого. 18 На короткий час допалась вона народові святості твоєї, вороги бо наші взяли під ноги святиню твою. 19 Ми тепер такими стали, наче б ти ніколи й не володів над нами, наче б імя твоє не йменувалось над нами.